16 грудня 1775 р. народилася Джейн Остін - відома письменниця, яку по праву вважають "першою леді" англійської літератури, за словами Вальтера Скотта, "творець сучасного роману, події якого зосереджені довкола повсякденного укладу людського життя і стану сучасного суспільства".

Дж. Остін одна з перших письменниць в європейській літературі, яка описала світ очима жінки.

Увесь свій життєвий шлях Остін писала твори, але публікуватися почала, коли їй було 35 років. Її літературні доробки — результат тривалої і наполегливої праці. Деякі з них були надруковані посмертно, а деякі так і лишилися незакінченими, оскільки письменниця захворіла і відправилася на той світ доволі рано.

Остін не мала великої популярності за свою долю. Шанування до Остін відродилося наприкінці дев‘ятнадцятого століття, і кількість літературних публікацій збільшилась, які були присвячені аналізу її творчості, та продовжує рости й досі.

Сьогодні твори Дж. Остін  визнані шедеврами у багатьох країнах світу і є обов’язковими для вивчення у школах та інститутах. 

Найвідоміші  романи письменниці:  "Гордість та упередження", "Чуття і чуттєвість" і “Переконання”.

Героїні творів Остін -  сучасні їй панянки із верстви не дуже заможних дворянських родин, а головна тема творчості письменниці — мораль англійського суспільства ранньої індустріальної епохи.

Твори Остін екранізовані, часто за мотивами її романів кінофільми діставали престижні нагороди.

 

 

12  грудня  1928 року народився  Леонід Федорович Биков (пом. 1979), радянський актор театру і кіно, заслужений артист РРФСР, народний артист Української РСР («В бій ідуть одні «старики», «Ати-бати, йшли солдати»), лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

Хочу представити до вашої уваги  цікаву статтю Валерії Шелест, надруковану у часописі «Личности» №8 за 2019 рік., яка має назву «Леонид Быков: Работа сердцем».

Леонід Биков з’явився на світ на Донеччині, у селі Знаменському,  став – і залишається! -   улюбленим актором для багатьох людей. «Нічого не проси, не зводь рахунків, не принижуйся. Люби людей і цінуй життя….».

Заслуговує на увагу мурал, яким вшанували пам'ять Леоніда Бикова харків’яни: для графіті художники арт-групи “SOUL” обрали  кадр із відомого фільму «В бій ідуть одні “старики». З Харковом у Бикова пов’язані роки навчання у театральному інституті та роботи актором  у Харківському державному академічному театрі імені Т. Шевченка. Мурал був створений у рамках арт-проєкту  «Гордість Харкова». Знаходиться  він на вулиці Сумській.

 

 

 

А ще 11 грудня у  світі відзначають Міжнародний день гір.

Міжнародний день гір був заснований у 1992 році після прийняття на Конференції Організації Об'єднаних Націй з навколишнього середовища і розвитку Порядку денного на XXI століття. Глава 13 цього Порядку - ​​«Раціональне використання вразливих екосистем: стійкий гірський розвиток», стала віхою в історії розвитку гірських районів.

Підвищена увага до ролі гір підштовхнула Генеральну Асамблею ООН оголосити 2002 рік Міжнародним роком гір. У зв'язку з цим Генеральна Асамблея ООН заснувала 11 грудня Міжнародним днем ​​гір. Координатором з підготовки та проведення цього Дня на глобальному рівні є Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).

Гори займають понад чверть поверхні Землі і є домом для 15% населення світу. Вони не тільки забезпечують засобами до існування й добробуту понад мільярд жителів планети, але й опосередковано впливають на мільярди тих, хто мешкає біля їх підніжжя. Зокрема, гори дають прісну воду, енергію і продовольство – ресурси, яких у майбутньому буде все менше й менше.

При цьому, в гірських районах найбільш високий рівень бідності, й вони є надзвичайно вразливими під дією змін клімату, знеліснення, деградації ґрунтів та інших катастроф. Кожен третій мешканець з гірських районів країн що розвиваються, страждає від браку продовольства й змушений жити в злиднях та ізоляції.

Як наголошують в ООН, необхідно знайти нові сталі шляхи розвитку, які відкривали б нові можливості для населення як гірських районів, так і низин, що дозволило б викорінити бідність, не завдаючи подальшої шкоди доволі крихким гірським екосистемам.

 

Про гори написано чимало прозових та віршованих творів. Пропоную згадати один із найкращих

Владимир Высоцкий

Прощание с горами

В суету городов и в потоки машин
Возвращаемся мы — просто некуда деться!
И спускаемся вниз с покорённых вершин,
Оставляя в горах, оставляя в горах своё сердце.

Так оставьте ненужные споры —
Я себе уже всё доказал:
Лучше гор могут быть только горы,
На которых ещё не бывал,
На которых ещё не бывал.

Кто захочет в беде оставаться один?!
Кто захочет уйти, зову сердца не внемля?!
Но спускаемся мы с покорённых вершин…
Что же делать — и боги спускались на землю.

Так оставьте ненужные споры —
Я себе уже всё доказал:
Лучше гор могут быть только горы,
На которых ещё не бывал,
На которых ещё не бывал.

Сколько слов и надежд, сколько песен и тем
Горы будят у нас — и зовут нас остаться!
Но спускаемся мы (кто — на год, кто — совсем),
Потому что всегда, потому что всегда мы должны возвращаться.

Так оставьте ненужные споры —
Я себе уже всё доказал:

Лучше гор могут быть только горы,
На которых ещё не бывал,
На которых никто не бывал!

 

 Щороку 11 грудня  в день народження аргентинського співака Карлоса Гарделя і композитора Хуліо де Каро у світі відзначається Міжнародний день танго.

До того часу, як потрапити в Європу і стати вишуканим аристократичним танцем, танго було танцем-протистоянням радше між чоловіком і чоловіком. Це був танець найбідніших, танець мешканців соціального дна – портових робітників, чужинців, що приплили за океан у пошуках ліпшої долі, мовчазних волоцюг, що не випускали з рота цигарки, а з рук – ножа. Лише згодом у парі одного з чоловіків змінила жінка, але дух протистояння (навіть у здавалося б повному злитті) залишився.

До Європи, а саме до Франції, танго «експортував» Карлос Гардель. Тут танго отримало свою інтерпретацію: якщо в Аргентині танцювали буквально «душа до душі», то європейці виконували його на чималій відстані одне від одного. В Європі танго стало надзвичайно  популярним вже до 40-х років ХХ ст., коли з’явилась стилізація цього танцю.

Як зауважив аргентинський письменник Ернесто Сабато, «Танго є танцем інтровертним, ба навіть інтроспективним: сумна думка, яку танцюють…

На сьогодні танго є таким самим символом Аргентини, як корида є символом Іспанії. І подобається нам чи ні, правда й те, що таке спрощення несе щось глибоко правдиве, позаяк танго втілювало основні риси країни, на порозі якої ми стояли: змішання, ностальгію, смуток, крах, драматизм, невдоволення, лють і непевність». В Аргентині 11 грудня був оголошений Національним днем танго ще в 1977 році. Так само на національному рівні відзначають день танго і в Уругваї. 30 вересня 2009 року на прохання міст Буенос-Айреса й Монтевідео .

ЮНЕСКО визнало танго нематеріальною культурною спадщиною людства.

«Танго смерті» – це роман про Львів 30-их років. У творі йдеться про долю чотирьох повстанських родин: української, німецької, польської і єврейської.

Манеру Юрія Винничука можна миттєво упізнати, настільки вона відрізняється від усього, що для нас звичне у нашій літератур. Але манера письма у цьому романі – це також і новий Винничук із захоплючим сюжетом, в якому є і пошуки давнього манускрипту, і таємниця «Танга смерті», яке виконували в’язні Янівського концтабору у Львові. Це книга, яку мовби не читаєш, а живеш у ній

 

10 грудня у 1901 році, в п’яту річницю смерті шведського інженера-хіміка, винахідника і промисловця, засновника Нобелівських премій Альфреда Бернхарда Нобеля (1833-1896), у Стокгольмі та Осло були вручені перші премії, які на сьогодні є одними з  найпрестижніших міжнародних відзнак.

Першими лауреатами стали: Вільгельм Рентген (Німеччина, фізика), Якоб Ван-Гофф (Нідерланди, хімія), Еміль Берінг (Німеччина, фізіологія і медицина), Франсуа Сюллі-Прюдом (Франція, література), Жан Анрі Дюнан (Швейцарія, премія миру) та Фредерік Пассі (Франція, премія миру).

Традицію вручати премії саме в цей день (день смерті Нобеля) продовжено й нині. Як правило, церемонія нагородження проходить в столицях Швеції та Норвегії. В Стокгольмі королем Швеції вручаються премії в галузі фізики, хімії, фізіології та медицини, літератури й економіки, а премія миру – в Осло головою Норвезького нобелівського комітету в присутності короля Норвегії та членів королівської родини.

Проте цього року, через пандемію коронавірусу, вручати Нобелівські премії лауреатам будуть не в Стокгольмі, а в їхніх рідних країнах. А от премію миру вручать в основній аудиторії Університету Осло. Натомість відбудеться телевізійна церемонія, під час якої будуть онлайн-включення з різних країн світу. Разом з тим, відмінені і традиційні Нобелівські банкети в Стокгольмській ратуші і в Осло. Передбачається, що цьогорічні лауреати будуть запрошені на церемонію нагородження та банкет в наступному році.

 

 

День української хустки:

історія, значення

7 грудня, відзначається Всесвітній день української хустки. Свято з’явилося зовсім нещодавно, але завдяки діаспорі воно відразу ж набуло статусу всесвітнього.

Як виник День української хустки

День української хустки почали відзначати лише рік тому з ініціативи групи громадських діячів, акторів та успішних жінок України. Вінницькі активістки розпочали святкування дня, присвяченого українській хустці, 7 грудня 2019 року.

Започатковане свято з метою, аби об’єднати жінок різного фаху, віку та національності для збереження українських традицій. Адже з давніх-давен в українських сім’ях оберегом, символом любові й злагоди слугувала саме хустка.

Дівчата та жінки раніше носили хустку впродовж усього року. При цьому вона була обов’язковим головним убором заміжньої жінки. Хустка була ознакою соціального стану жінки: молодиці носили білі або яскраві хустки, старші жінки – темні, вдови – чорні. Вона також свідчила і про рівень достатку родини, адже заможні жінки покривали голову хустками із дорогих тканин, бідні – із дешевших.

День української хустки: традиції свята

Цього дня з нагоди свята українки в різних країнах світу беруть участь у флешмобі "Зроби фото з хусткою". Суть його полягає в тому, щоб одягнути хустку, сфотографуватися в ній, після чого викласти світлину в соціальних мережах із хештегами  #Берегине_моя_українська_хустко #УкраїнськаХустка.

Минулого року Всесвітній день української хустки відзначили громади декількох країн, зокрема Іспанії, Канади та США.

 

7 грудня день народження Катерини Білокур (1900–1961), видатної української художниці, майстра декоративного розпису.

Автор фантасмагоричних пейзажів та натюрмортів - «Декоративні квіти» (1945), «Привіт врожаю» (1946), «Колгоспне поле» (1948-1949), «Цар Колос» (1949), «Сніданок» (1950), «Квіти і берізка ввечері» (1950) та ін.

 Катерина Білокур не здобула навіть початкової освіти. Читати, писати і малювати навчилася самотужки. Батьки забороняли їй вчитися, спалювали малюнки. Вона потайки виривала аркуші з школярського зошита молодшого брата й малювала. А ще брала шматочки полотна у матері, дошки – у батька. Пензлики робила сама.

Її кумиром, святим був Тарас Шевченко.

Під час війни Катерина Білокур хворіла, була прикута до ліжка.

Потім був голод 1947 року, коли багато хто з односельців помер, а її сім’ю врятували декілька колосків. Саме цим колоскам художниця присвятить картину «Цар-Колос», увіковічнивши на полотні скромне колосся пшениці.

У 1954 році вісім картин художниці експонуватимуться на виставці в Луврі, удостояться компліменту Пікассо. Три картини, серед яких був і «Цар-Колос», назавжди залишаться за кордоном – їх викрадуть.

1977 року в селі Богданівка (батьківщина мисткині) відкрито музей-садибу художниці. На мольберті в її кімнаті – недописана картина – розкішні жоржини на синьому тлі.