У ці чудові березневі дні моя батьківщина щороку одягається у траурне вбрання. Моя батьківщина – це невелике містечко Корюківка на Чернігівщині. Раніше про його трагедію знали лише місцеві жителі та ще невелика кількість фахівців-істориків. Серед доступної літератури на час мого дитинства можна назвати  книгу О. Федорова «Підпільний обком діє», але про трагедію Корюківки там було дуже мало інформації (зовсім мало). Згодом  Б. Наріжний написав розповідь-документ про трагедію Корюківки «Горобинова заграва». Можливо, з плином часу і ця книга зазнає деяких нарікань та правок, але там інформації вже значно більше. Тривалий час вона була єдиним доступним інформаційним джерелом полій того часу. Варто зазначити, що останнім часом з’явилось чимало публікацій, в яких події тих березневих днів описані під іншим кутом. Але я не про це. Я про те, що варто пам’ятати.

Корюківці випала доля Хатині у Білорусі, Лідіце у Чехії, Орадура у Франції та багатьох інших міст і сіл світу. У березні 1943 року фашисти дотла спалили Корюківку. Майже сім тисяч її жителів - стариків, жінок, дітей – загинули тоді. Врятуватися пощастило одиницям.  У матеріалах до Нюрнберзького процесу Корюківську трагедію визнано як найбільше масове знищення місцевого мирного населення на окупованих територіях за весь період Другої світової війни.

Мої шановні земляки! У ці дні я разом з вами згадую минуле, сумую  і вшановую пам'ять загиблих. Варто пам’ятати, не забувати події тих років.

Корюківка має стати національним символом скорботи, а пам'ять про жертви цієї та інших подібних трагедій житиме вічно.