Для романтиків, закоханих,  мандрівників … і не тільки

І хоча мова піде швидше про сугубо технічну подію в історії,  проте …

Париж… Сьогодні  мало хто уявляє собі Францію і Париж без Ейфелевої вежі.

Саме 31 березня 1889 року,  в Парижі, було офіційно відкрито Ейфелеву вежу, яка слугувала аркою під час Всесвітньої виставки 1889 року.

Дещо з історії: Зведення вежі тривало два роки і два місяці, а коштувала споруда близько п’яти мільйонів франків (проект окупився швидко – за півтора роки). Її вага склала 7300 т., висота – 300 м.

Вежа ще не була закінчена, коли в лютому 1887 року в газеті «Le Temps» з’явився «Протест проти вежі мсьє Ейфеля», підписаний Шарлем Гуно, Гі де Мопассаном, Александром Дюма-молодшим, Ернестом Мессоньє, Шарлем Гарньє та іншими видатними представниками культури Франції. Звичайно, пани з вишуканим смаком засудили «цей трагічний вуличний ліхтар», «…цей нікчемний скелет», «цю високу і худющу піраміду із залізних східців, цей гігантський незграбний скелет,… курйозну тонку фабричну трубу».

Можна послатися на відомий випадок з Гі де Мопассаном, який не любив Ейфелеву вежу. Тим не менш, він часто обідав у ресторані, що там розташувався. Коли ж письменника запитали, чому він постійно їсть тут, Мопассан відповів: "Це єдине місце в Парижі, звідки її не видно".

 Символ блискучої французької столиці, Ейфелева вежа, пройшла довгий шлях до сердець людей. Попри все, вона настільки прижилася, що стала одним з найбільш відвідуваних місць у світі взагалі.

Зараз Ейфелеву вежу знають в усьому світі. Її називають символом Франції, «Залізною леді»,

Ейфелева вежа є найбільш фотографованою пам’яткою світу.

За всю історію на ній побувало понад 250 мільйонів чоловік, що в 7 раз більше населення всієї України.

Отже, ті, хто вже встиг побувати в Парижі, - діставайте свої світлини та переглядайте їх.

Ті, хто ще  лише мріє зробити селфі на фоні Ейфелевої вежі, - вірте, що мрія стане дійсністю. А поки що читайте, здійснюйте віртуальні подорожі. Благо, книг про Париж дуже багато: від класики (В. Гюго, Е. Хемінгуей, Е. М. Ремарк, Ф. Саган) до сучасних (Дж. Мойєс, А. Мартен-Люган). Як ви розумієте, перелік прізвищ авторів, що писали та пишуть про Париж, не є вичерпним. У кожного свій Париж.  Відкривайте його для себе!

 

 

День 1 квітня: що в цей день

 

            По-перше, 1 квітня – День Сміху!

У міжнародному календарі здавна, ще з XVI-го - XVII-го століття прописався один специфічний і популярний у всьому світі святковий день, який відзначається 1-го квітня - День сміху або ж День жартів і розіграшів. Не будемо заглиблюватися в історичні корені цього особливого дня, але скажемо: хороший жарт – справжній і потужний інструмент радості.

По-друге, 1 квітня проводиться День «Читання - це весело». Ці квітневі заходи у першій декаді місяця мають традиційний щорічний характер.

        А ще 1 квітня - День їстівної книги (Міжнародний фестиваль їстівних книжок). Це  щорічний захід, який проводиться 1 квітня або в найближчі до цієї дати дні в різних країнах світу. І це не першоквітневий жарт, а дуже важлива подія. Вона об’єднує видавців, письменників, ілюстраторів, бібліотекарів і всіх бажаючих любителів книг, які збираються, щоб оцінити їх ... «поживну цінність». Учасники створюють «їстівні книги», які виставляють, фотографують, обговорюють, а потім - з’їдають в той же день.

Перший подібний захід було організовано Джудіт А. Хоффберг і Беатрис Корон у 2000 році, щоб відзначити день народження французького гастроному Жана Антельм Брілат-Саварина (1755-1826), відомого завдяки своїй книзі «Фізіологія смаку: дотепна медитація на їжу», хоча і сама дата 1 квітня, за твердженням ініціаторів свята, також має до нього відношення, бо є ідеальним днем для того, щоб «з’їсти свої слова» (англ. ідіома "to eat one’s words" - взяти свої слова назад).

З тих пір День їстівної книги встиг здобути широку популярність і зараз відзначається по всьому світу. Великі і маленькі заходи проводяться в різних його частинах. Шанувальники книг з Великобританії, США, Австралії, Бразилії, Мексики, Індії, Люксембургу, Марокко, Нідерландів, Італії, Україні, Канаді, Росії, Японії, Гонконгу та інших країн об’єднуються, щоб насолодитися одночасно мистецтвом книжкової справи і майстерністю кулінарів.

Бібліотеки та книгарні часто відзначають цю подію, проводячи конкурси їстівних книжок. Зазвичай для таких конкурсів існує два загальних правила: експонати повинні бути їстівними і повинні мати якесь відношення до книг. Вони можуть візуально нагадувати книгу, або щось розповідати про історію книги, або ж, якщо не вистачило фантазії на більше, просто містити текст. Їх оцінюють суворі судді і запрошена публіка. Нагороди традиційно присуджують в таких категоріях, як: «Найбільш креативна», «Найменш їстівна», «Найкращий смак», «Найсмачніша на вигляд», «Найкращий роман», «Найкраща дитяча книга» і т.п.

 

Який дивний збіг обставин! 10 березня у далекому 1865 році в Перемишлі під час першого в Західній Україні шевченківського концерту відбулося перше публічне виконання гімну України «Ще не вмерла Україна ...» на слова Павла Чубинського, музика Михайла Вербицького.

Цього ж дня, 10 березня вже  1953 року, народився  Тарас Петриненко, український музикант, співак, композитор, поет. Автор пісні «Україна», яка перетворилася на своєрідний неофіційний гімн України. Вітаємо!

 

Дороги іншої не треба,
Поки зорить Чумацький шлях.
Я йду від тебе і до тебе,
По золотих твоїх стежках.
Мені не можна не любити,
Тобі не можна не цвісти.
Лиш доти варто в світі жити,
Поки живеш і квітнеш ти.
Україно, Україно,
Після далечі доріг,
Вірне серце, твого сина,
Я кладу тобі до ніг.
Поки кохаєм до нестями,
І ще не скоро наш кінець.
Ще може нашими серцями,
Розпалим тисячі сердець.
Ще свічка наша не згоріла,
Ще наша молодість при нас.
А те, чи варте наше діло?
То скажуть люди й скаже час.
Україно, Україно,
Після далечі доріг,
Вірне серце, твого сина,
Я кладу тобі до ніг.
Програш
Україно, Україно,
Після далечі доріг,
Вірне серце, твого сина,
Я кладу тобі до ніг.
Україно, Україно,
Після далечі доріг,
Вірне серце, твого сина,
Я кладу тобі до ніг.
Україно, Україно,
Після далечі доріг,
Вірне серце, твого сина,
Я кладу тобі до ніг.
Тобі до ніг.

 

ВІТАЄМО!

Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка оголосив лауреатів 2021 року.  У номінації    «Література» цьогоріч обрано переможницею Оксану Луцишину з романом «Іван і Феба».

«Іван і Феба» — третій роман Оксани Луцишиної. Автор  у своєму романі намагається відтворити епоху 90-х років, тих бурхливих та непростих часів, які й досі не є осмисленими українським суспільством. 

«Навіть якщо ти знаєш, що тоді відбувалося, то все одно не можеш скласти пазли в одне ціле, не можеш подивитися на них геополітично. Не можна вийняти 90-ті роки з кишені та сказати, що зараз напишеш роман про цей час. Перед 90-ми є 80-ті, 70-ті — можна рухатися вниз практично по цілому XX століттю української історії. Розумієш, наскільки це речі невідрефлексовані. Історію знаємо, насправді, дуже погано», — сказала вона.

Роман «Іван і Феба» вийшов друком до Форуму видавців у 2019-му й одразу спричинив багато шуму. Це чудовий і складний роман, що залишає по собі більше питань, аніж відповідей. А у нас є нагода прочитати його та створити власне враження.

 

 

У ці чудові березневі дні моя батьківщина щороку одягається у траурне вбрання. Моя батьківщина – це невелике містечко Корюківка на Чернігівщині. Раніше про його трагедію знали лише місцеві жителі та ще невелика кількість фахівців-істориків. Серед доступної літератури на час мого дитинства можна назвати  книгу О. Федорова «Підпільний обком діє», але про трагедію Корюківки там було дуже мало інформації (зовсім мало). Згодом  Б. Наріжний написав розповідь-документ про трагедію Корюківки «Горобинова заграва». Можливо, з плином часу і ця книга зазнає деяких нарікань та правок, але там інформації вже значно більше. Тривалий час вона була єдиним доступним інформаційним джерелом полій того часу. Варто зазначити, що останнім часом з’явилось чимало публікацій, в яких події тих березневих днів описані під іншим кутом. Але я не про це. Я про те, що варто пам’ятати.

Корюківці випала доля Хатині у Білорусі, Лідіце у Чехії, Орадура у Франції та багатьох інших міст і сіл світу. У березні 1943 року фашисти дотла спалили Корюківку. Майже сім тисяч її жителів - стариків, жінок, дітей – загинули тоді. Врятуватися пощастило одиницям.  У матеріалах до Нюрнберзького процесу Корюківську трагедію визнано як найбільше масове знищення місцевого мирного населення на окупованих територіях за весь період Другої світової війни.

Мої шановні земляки! У ці дні я разом з вами згадую минуле, сумую  і вшановую пам'ять загиблих. Варто пам’ятати, не забувати події тих років.

Корюківка має стати національним символом скорботи, а пам'ять про жертви цієї та інших подібних трагедій житиме вічно.

 

     Сьогодні – перший день весни. Але сьогодні, 1 березня, ще й Міжнародний день обіймів бібліотекарів (International Hug a Librarian Day). У цей день працівникам бібліотек прийнято приймати подяки та обійми від своїх читачів. Побільше вам таких обіймів, шановні колеги. На жаль, поки що ці обійми нині більше віртуальні.

Ось таке вітання розмістили наші польські колеги

https://www.facebook.com/przystanek.ksiazka/